директор Центру суспільного розвитку «ІНТЕР-АКЦІЯ»
кандидат наук з державного управління
ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЯ ДЕПУТАТІВ –
ШЛЯХ ДО РЕАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ
НАРОДНИМ ІНТЕРЕСАМ
Трускавецьке навчання новообраних (але недостатньо підготовлених) народних депутатів України від партії «Слуга народу» спонукає нас розпочати серйозну дискусію про мотиви участі громадян у політичному житті та їхні якісні характеристики, необхідні для продукування ефективних рішень задля суспільного блага.
З одного боку, цей безпрецедентний освітній захід підкреслює особливе значення, що надається знанням в команді В.Зеленського, з іншого – накладає додаткову моральну відповідальність на «просвітлених наукою» за майбутню законотворчу діяльність у парламентських стінах. Тому, на наш погляд, створення інституційних передумов для навчання самих виборців умінню безпомилково обирати у подальшому депутатів усіх рівнів, котрі не потребуватимуть, принаймні, лікнепу, є нагальною потребою часу.
Відправною точкою тут має стати сприйняття депутатства як роботи на повну зайнятість. Це значить, що виконувати її мають ґрунтовні професіонали за гроші платників податків, передбачені в бюджеті, адже оплата праці політиків є одним із багатьох факторів якості державних і самоврядних інститутів. Стосовно народних депутатів України дане питання законодавчо врегульоване. Відтак, після скасування депутатської недоторканності у поєднанні з виборчою системою відкритих регіональних списків мають запрацювати довгоочікувані соціальні ліфти для ідейно вмотивованих прогресивних політиків.
Обговоренню підлягає лише рівень оплати праці парламентарія. Зарплата законодавців у всіх країнах ЄС перевищує середню зарплату в економіці. Найсуттєвішою ця різниця є в Італії та Литві, де зарплата депутатів більша за середню у 4,5 та 4,3 рази відповідно [1]. Отже, для України трикратне перевищення було би адекватним мотиваційним чинником для належного освоєння професії народного депутата за умови одночасного скасування різних непрозорих додаткових виплат «на покриття витрат» (крім, зрозуміло, службових відряджень). Таким чином, разом з обов’язковою широкою роз’яснювальною кампанією, до виборців приходитиме реальне усвідомлення своєї HR-місії в системі відносин «роботодавець – слуга».
Якщо у плані професіоналізації Верховної Ради ми вже ступили на правильний еволюційний шлях, то у ставленні до місцевих рад досі панує войовничий нігілізм, хоча підходи мають бути аналогічними. Особливо, враховуючи всезростаючу важливість органів місцевого самоврядування у процесі децентралізації, прямо пов’язаному з відповідальністю перед територіальними громадами за ефективність управління значно збільшеними місцевими бюджетами.
Свідчення нерозуміння тенденцій та примітивного популізму знаходимо, зокрема, у передвиборчій програмі об’єднаної команди В.Зеленського у місті Києві, де обіцяється: «Поновити районні ради та зменшити кількість депутатів втричі». Не зовсім зрозуміло, чи стосується це скорочення нинішніх 120-ти депутатів Київради? Також постає питання сенсу запропонованого потенційного «урізання» поки неіснуючих столичних райрад.
Загалом по Україні налічується майже 160 тисяч депутатів місцевих рад [2]. Проте усі вони працюють на громадських засадах, тобто безоплатно. Вважається, що депутат здійснює свої повноваження у вільний від основної роботи час або його добровільно відпускає начальство, зберігаючи зарплату. Тому від зменшення числа місцевих депутатів не відбувається якоїсь надзвичайної економії бюджетних коштів, натомість страждають громадяни, кількість яких на одного «слугу» значно зростає, а якість «обслуговування» відповідно знижується.
Розглянемо київську ситуацію на прикладі Дніпровського району столиці, де автор має власний емпіричний матеріал, у порівнянні з релевантним «кейсом» країни розвиненої демократії. Чисельність населення зазначеної адміністративно-територіальної одиниці становить майже 330 тисяч осіб, а депутатський корпус райради складався із 60-ти депутатів протягом 2002-2006 років та 75-ти протягом 2006-2010 років. Для співставлення візьмемо традиційно «рівновелику» Францію, де після адміністративної реформи 1982 року чисельний склад представницьких органів для комун, що налічували понад 300 тисяч жителів, був збільшений до 69-ти депутатів, а для таких великих міст, як Париж, Марсель та Ліон, була встановлена кількісна межа відповідно 163, 101 та 73 депутати [3].
На даний час, згідно з частиною 3 статті 16 чинного Закону України «Про місцеві вибори», прийнятого 2015 року, та відповідно до числа виборців, гіпотетично відновлена Дніпровська районна у місті Києві рада налічуватиме у своєму складі лише 54 обранці (майже по 5 тисяч виборців на депутата). Отже, вважаємо за доцільне вести розмову щодо подальшого зменшення кількісного складу депутатського корпусу органів місцевого самоврядування в Україні виключно у взаємозв’язку з їх якісним наповненням.
З огляду на це постає нагальна необхідність професіоналізації діяльності депутатів місцевих рад за аналогією з Верховною Радою. Депутатська зарплата має стати основним дозволеним доходом (окрім викладацької, наукової, творчої діяльності) та бути на рівні однієї середньомісячної по конкретному регіону. Інших видатків, крім канцелярських, поштових і транспортних, може не передбачатися. Претендент на місцеве депутатство має готуватися не лише до сесійних засідань, але й до інтенсивного прийому громадян з будь-яких життєвих питань, власноручного написання численних депутатських звернень, здійснення невідступного поточного контролю над комунальними службами тощо. Суттю виборів стане визначення із наявних кандидатур найбільш підходящих фахівців для ефективного виконання даного комплексу завдань.
У такий спосіб територіальні громади зможуть фактично найняти людей, котрі будуть дійсно зосереджені виключно на вирішенні локальних проблем. Одночасно для усіх місцевих виборів ватро відновити мажоритарну виборчу систему з можливістю самовисування, що сприятиме встановленню чіткої персоніфікованої відповідальності депутатів за певні округи та повному охопленню території ради депутатською увагою. Нагадаємо, що нинішня «гібридна» система місцевих виборів дозволяє мати, наприклад, по два депутати в одному окрузі, а в іншому – жодного. Розмір грошової застави для балотування також має бути переглянуто у бік зниження.
На наш погляд, подібні зрозумілі заходи з відновлення доступності електоральної політики на місцях свідчитимуть про те, що проголошений В.Зеленським курс на соціальний ліфт таки втілюється. Лише тоді на депутатській роботі стануть затребуваними люди, готові до реального служіння. Базовим критерієм «справжності» політиків стане здатність якісно і самовіддано працювати за цілком достатню, але дещо нижчу зарплату, ніж у бізнесі. Їх повинна мотивувати сама публічна політична діяльність, наприклад, можливість зробити внесок у поліпшення умов за місцем проживання, чим здобути довготривалу пошану співгромадян та при нагоді реалізуватися на вищому депутатському рівні, включно з парламентом, на запрошення популярних партій.
У багатьох країнах розвиненої демократії застосовується подібний підхід, щоб відбирати на суспільно значимі позиції кваліфікованих людей, які заінтересовані у чесній політичній діяльності та водночас розглядають офіційну оплату праці як основний заробіток. Його розмір може корелюватися з іншими сумами. Так, депутат Берлінської міської ради щомісячно отримує 4000 євро, що в середньому дорівнює заробітній платні німецького вчителя. У США громаду міста Спрінгфілда, яка налічує близько 100 тисяч населення, представляють 10 депутатів, які отримують зарплатню, що теж дорівнює середній зарплаті американського вчителя [2].
Як висновок із вищевикладеного наголосимо: без зміни принципів добору політиків усіх рівнів не зміниться їхня якість, а результати залишатимуться невтішними. Громадські активісти будуть вічно змушені боротися з незаконними забудовами, тендерними маніпуляціями і т.д. Тому особи, яким ми довіряємо розподіл наших податків та інших ресурсів, мають прозоро, на виборах, найматися на цю оплачувану роботу, і виконувати її так, щоб не бути «звільненими» теж за результатами виборів. Розраховувати на ефективне місцеве самоврядування зможемо тоді, коли наші представники залежатимуть в ухваленні рішень лише від нас – своїх офіційних роботодавців.
Використані джерела
1. Аверчук Р. Головне – не переплатити. Європейські принципи оплати депутатської роботи [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/11/1/7056729/
2. Федорів І. Чому так важко знайти порядних депутатів і як це змінити? [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://vybory.pravda.com.ua/articles/2017/11/14/7149512/
3. Дробот І. Стан конституційно-правового гарантування місцевого самоврядування: зарубіжний досвід [Електронний ресурс] // Демократичне врядування. Науковий вісник. – 2008. – Вип.1. – Режим доступу: http://lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnik/fail/I.%20Drobot.pdf
Серпень 2019 року
